Іван Литвиненко: Доля, окрилена талантом художника

Перед людиною, що з’явилася на світ, розгортається полотно життя, на яке вона ступає кроками Долі. Не варто шукати пояснень, чому щось відбувається так, чи інакше, – треба просто жити, втілюючи її волю й талант, дарований від небес…

Так можна сказати й про життя і творчість самобутнього малобудищанського художника Івана Литвиненка (1923–1993). Він належить до когорти тих народних прометеїв, які в різних куточках України щиро й натхненно зберігали феномен наївного малярства – живого й незгасимого явища українського народного мистецтва. У загальновизнаному Опішненському гончарному регіоні Іван Литвиненко був одним із тих мистців, невідомих широкому загалу, хто доклався до формування аури села Малі Будища на Полтавщині як потужного осередку рясного суцвіття народних промислів.

Життєву історію художника нині можна відтворити досить фрагментарно. Відомо, що Іван Литвиненко народився 22 травня 1923 року в простій селянській родині Тимофія й Марфи Литвиненків, які мали вуличне прізвисько «Литвини». У спогадах місцевих мешканців – Олени Жижури й Віктора Міщанина – збереглися перекази старожилів про появу сина в родині Литвиненків. Порівнявши історичні факти, дослідник рідного краю, керамолог Віктор Міщанин розповів: «Упродовж 1921–1923 років був голод на півдні Україні, у колишній Катеринославської губернії. У пошуках порятунку люди тікали на північні землі. За спогадами жительки Малих Будищ Вишні Параски Сергіївни (1915–1995), подейкували, що тоді до села прийшла жінка з дитям, яке нібито залишила біля копанки, недалеко від оселі Литвиненків. Дослідження записів однієї з подвірних книг села Малі Будища свідчать, що 1923 року, на момент появи Івана, обом його батькам виповнився 31 рік. Це досить пізній вік для народження первістка, зважаючи на те, що на той час були типовими ранні шлюби. Схоже на те, що ця легенда, яку також пам’ятає з переказів і Олена Жижура, є правдивою. Іван справді міг бути прийомною дитиною-залишенцем. Тоді історія його справжнього імені, прізвища, відомостей про батьків і місце народження залишаються втраченими назавжди».

Невідомо, чи знав про цю оповідку Іван Литвиненко. Попри те, життя його йшло звичайним чином. Хлопець закінчив Малобудищанську семирічну школу. На початку Другої світової війни був мобілізований на фронт, де за військові заслуги отримав Орден Слави. У боях під Берліном втратив частину правої руки. Ця травма суттєво змінила все подальше життя чоловіка. Однак, можливо, в цьому і була його доля?..

Повернувшись додому після демобілізації, Іван одружився з Ганною Литвиненко (1926–2004), яка по-вуличному звалася «Нюрою». Із переказів старожилів, він привіз її з Білорусі. Подружжя займалося городництвом. У місцевому колгоспі Ганну шанували як передову доярку, а Івана ставили здебільшого ваговиком, зважаючи на травму руки.

У цей час чоловік взявся до втілення жаги малювання, яка надихала його й на схилі років. Ліва рука виявилася надзвичайно пластичною в цьому занятті, тож ніким не навчений художник талановито змальовував сюжети зі звичного й улюбленого йому сільського середовища.

До серця щиро лягли пейзажі й натюрморти: здається, пензлем мистця творила сама природа. Іван Литвиненко малював так, як відчував навколишній світ, – яскравим, соковитим поєднанням кольорів і з любов’ю до кожної деталі.

Колишня мешканка Малих Будищ Валентина Громова (1954 р. н., у дівоцтві – Тараненко), пригадала про захоплення художника краєвидом на місцевому ставку. «Пам’ятаю досі, як Іван Тимофійович сказав мені: «Люблю ставок! Може, колись ця кладочка зникне, а на моїй картині залишиться», – зауважила жінка. На жаль, жодна картина з цим сюжетом донині не збереглася ні в рідних, ні в односельців.

Життєвий шлях Івана Литвиненка завершився 27 лютого 1993 року в рідних Малих Будищах. Родовід мистця продовжив син Микола (1944–2020), який, на жаль, не перейняв від батька талант до малювання. Хоча його трудова діяльність упродовж усього життя була пов’язана з заводом «Художній керамік»: спочатку він працював водієм, а згодом – випалювальником та комірником.

Діти Миколи й Зінаїди Литвиненків – Людмила (1970 р. н.) та Сергій (1977 р. н.) зберегли в пам’яті окремі спогади про дідуся. 2024 року Сергій Литвиненко передав творчу спадщину Івана Литвиненка з родинного архіву до фондової колекції Національного музею-заповідника українського гончарства. Чотири живописних полотна – «Маки», «Дари літа», «Натюрморт» та «Портрет Тараса Шевченка», створені впродовж 1960–1970-х років, яскраво ілюструють натуралістичну творчу манеру самодіяльного художника. Особливу увагу привертає портрет Кобзаря, який став його єдиною спробою освоїти портретний жанр.

Серед родинних фотографій зберігся знімок самого мистця, розкреслений на маленькі клітинки. За припущенням Віктора Міщанина, художник таким чином готувався писати з фото автопортрет, проте невідомо, чи втілив він задумане в життя.

Одна зі світлин зображує рідних Івана Литвиненка, серед яких – родич по лінії дружини Микола Ситник. Відомо, що він брав перші уроки малювання саме в Івана Литвиненка. Згодом Микола Ситник став майстром-ліпником декоративних виробів на Опішнянському заводі «Художній керамік». У «Словнику гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки» Віктора Міщанина зазначено: «В 1962 році поступив на навчання в заочний народний університет імені Крупської в Москві, на відділення малюнка і живопису. Не розлучався з пензлем і під час служби в армії <…> Після демобілізації працював у різних місцях, продовжуючи малювати. Став членом творчої секції Спілки художників України. Брав участь у різноманітних обласних, республіканських, зарубіжних виставках». Про інших учнів Івана Литвиненка, які, вірогідно, могли бути в мистця, достовірні відомості знайти не вдалося.

Серед односельців Іван Литвиненко був знаний не лише як обдарований від Бога художник, а й як фотограф-любитель, який натхненно знімкував місцеві краєвиди й мешканців Малих Будищ. Він завжди залишався товариським, з охотою відгукувався на прохання в допомозі: Валентина Громова пригадала його талановите художнє оформлення титульної сторінки її курсової роботи.

На жаль, між часом життя Івана Литвиненка і нашими днями утворилася прогалина, яку складно повністю заповнити спогадами: сучасників самодіяльного художника вже майже не залишилося. Однак мистець подарував світу те, що вічне, – свої картини, які найвиразніше оповідатимуть майбутнім поколінням про дарований Богом талант любити рідну землю і живописати її красу.

Жанна Невкрита, інформаційна служба Національного музею гончарства

Богдан Пошивайло, завідувач Наукового сектору  «Музей українського кахлярства і цеглярства» Національного музею гончарства

---

[wp_show_posts id=”1014795″]

матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко